Питання, що задаються найчастіше

Відповідь: Текст 1 Послання Петра 3:18-19 говорить: «Бо й Христос один раз за гріхи постраждав, праведник за неправедників, аби привести вас до Бога: убитий тілом, але оживлений Духом; Ним Він і духам, що були у в’язниці, прийшов і проповідував».

Слово «Духом» у 18 тексті стосується тієї ж сфери, що й попереднє слово «тілом». У даному уривку мова йде про тіло та дух Христа. Слова «оживлений Духом», вказують на те, що взяття на Себе людських гріхів та смерть призвели до розділення Його людського духа з Отцем (Матвія 27:46). Контраст між тілом і духом у Матвія 27:46 та Римлян 1:3-4 не є протиставленням тіла Христа і Духа Святого. Коли Христова жертва за гріх була звершена, Його дух відновив розірваний зв’язок.

1 Петра 1:18-22 описує зв’язок між Христовою жертвою (текст 18) та Його прославленням (текст 21). Саме Петро подає певну інформацію про те, що відбувалося між цими двома подіями. Слово «проповідував» у 19 тексті 3 розділу – незвичайне слово у Новому Завіті для опису проповідування Євангелія, буквально воно означає сповіщення вістки. Ісус постраждав та помер на хресті, Його тіло було віддане смерті, а Його дух помер, коли Він узяв на Себе гріхи людей. Однак Його дух був оживлений, і Він віддав його Отцеві. За словами Петра, в час між Його смертю та Його воскресінням Ісус проголосив особливу вістку «духам, що були у в’язниці».

На початку своєї промови Петро звернувся до людей як до «душ», а не «духів» (3:20). У Новому Завіті слово «духи» використовується щодо ангелів чи демонів, а не людських істот; виглядає, що 22 текст має саме таке значення. Крім того, в Біблії ніде не сказано, що Ісус відвідував пекло. У Дії 2:31 повідомляється, що Він «не залишиться в аду», але «ад» – це не пекло. Слово «ад» стосується царства мертвих, тимчасового місця, де вони очікують воскресіння. В Об’явленні 20:11-15 ці два слова чітко розрізняються. Пекло є постійним і остаточним місцем засудження грішників, а ад – це тимчасове місце.

Наш Господь віддав Свій дух Отцеві, помер і в певний момент між смертю та воскресінням відвідав царство мертвих, де проголосив вістку духам (імовірно, грішним ангелам; див. Юди 6), які певним чином були пов’язані з періодом потопу в часи Ноя (про це говорить 20 текст). Петро не повідомляє нам, що Він проголошував ув’язненим духам, але це не могла бути вістка викуплення, оскільки ангели не можуть бути спасенні (Євреїв 2:16). Імовірно, це було проголошення перемоги над сатаною та його духами (1 Петра 3:22; Колосян 2:15). В Ефесян 4:8-10 також зазначається, що Христос пішов у «рай» (Луки 16:22; 23:43) і взяв на небо всіх тих, хто повірив у Нього до Його смерті. Текст не дає багато деталей про те, що відбувалося, але більшість біблійних дослідників погоджуються, що саме це означає вираз «Він полон полонив» (Ефесян 4:8).

Отже, Біблія не повідомляє конкретно, що Христос робив протягом трьох днів між смертю та воскресінням. Хоча можна дійти висновку, що Він проголошував перемогу над грішними ангелами і/або невірними. Що ми можемо знати напевно, це те, що Ісус не давав померлим людям другого шансу на спасіння. Біблія повідомляє, що ми постанемо перед судом після смерті (Євреїв 9:27), без жодного додаткового шансу. Фактично, однозначної відповіді на запитання, що Ісус робив протягом часу між смертю та воскресінням, немає. Можливо, це одна з тайн, яку ми зрозуміємо, коли потрапимо у Його славу.

Відповідь: Християнське хрещення, згідно з Біблією, це зовнішнє свідчення того, що відбулося в житті віруючого. Хрещення ілюструє ототожнення віруючого зі смертю, похованням і воскресінням Христа. Біблія проголошує: «Чи ви не знаєте, що ті з нас, які хрестилися в Ісуса Христа, хрестилися в Його смерть? Тож ми поховані з Ним через хрещення в смерть, щоб так, як Христос встав із мертвих славою Отця, так щоб і ми почали ходити в оновленні життя» (Римлян 6:3-4). Занурення у воду під час хрещення символізує поховання із Христом, а вихід із води відповідає Його воскресінню.

Аби охреститися людині необхідно відповідати двом вимогам: 1) вона має вірити в Ісуса Христа як свого Спасителя і 2) вона має розуміти, що символізує хрещення. Якщо людина пізнала Господа Ісуса як Спасителя, якщо вона розуміє, що християнське хрещення – це крок послуху в публічному виявленні своєї віри у Христа, і бажає охреститися – тоді немає підстав перешкоджати їй. Відповідно до Біблії, хрещення – це просто крок послуху, публічного проголошення своєї віри в Христа, посвячення Йому й ототожнення з Христовою смертю, похованням та воскресінням.

Відповідь: Сьогодні, імовірно, немає більш спірного питання у церкві, ніж питання служіння жінок пасторами / проповідниками. Перш за все, не слід розглядати це як протистояння мужчин і жінок. Існують жінки, котрі вірять, що жінка не може служити пастором і що Біблія накладає певні обмеження на їхнє служіння; з іншого боку, є мужчини, які переконані, що жінки можуть служити проповідниками і що для служіння жінок немає жодних обмежень. Це не питання шовінізму чи дискримінації – це питання тлумачення Біблії.

1 Тимофія 2:11-12 проголошує: «Жінка нехай мовчки навчається в повній покорі. Жінці навчати не дозволяю, ні панувати над чоловіком, але хай перебуває в мовчанні». Бог призначив у Церкві різні ролі для мужчин і жінок. Це є наслідком того, як було створене людство (1 Тимофія 2:13) і як гріх прийшов у світ (2 Тимофія 2:14). Через Послання апостола Павла Бог обмежує служіння жінок у ролі духовного вчителя мужчин. Це робить неможливим служіння жінок пасторами, оскільки воно включає проповідування, повчання і духовний авторитет над мужчинами.

Існує багато заперечень цього погляду на жінок у служінні / жінок-пасторів. Найбільш поширеним є наступне твердження: Павло обмежив жінок від повчання, тому що у першому столітті жінки зазвичай були неосвіченими. Тим не менше, у 1 Тимофія 2:11-14 взагалі не згадується статус освіченості. Якщо освіта визначала придатність до служіння, то більшість Ісусових учнів була би абсолютно непридатна. Іншим розповсюдженим запереченням є те, що Павло обмежив від повчання лише жінок в Ефесі (згадане Послання було адресоване Тимофію – пастору церкви в Ефесі). У той час місто Ефес було відоме своїм храмом Артеміди – грецької язичницької богині, в поклонінні якій жінки володіли авторитетом. Тим не менше, у 1 Посланні до Тимофія Артеміда не згадується, і Павло взагалі ніде не згадує поклоніння Артеміді як причину обмежень, викладених у 1 Тимофія 2:11-12.

Третє заперечення: Павло звертається лише до чоловіків і дружин, а не до мужчин і жінок взагалі. Справді, грецькі слова у 1 Тимофія 2:11-14 могли стосуватися і чоловіків/дружин. Тим менше, основне значення цих слів стосується мужчин і жінок у загальному. Більше того, ті ж грецькі слова використані у 8-10 текстах. Хіба лише одружені чоловіки мають здіймати чисті руки, без гніву та сумніву? Невже лише заміжнім жінкам слід одягатися скромно, робити добрі діла і присвячувати себе побожності? Звичайно ж, ні. Тексти 8-10 однозначно стосуються мужчин і жінок загалом, а не лише чоловіків і дружин. Ніщо у контексті не вказує, що 11-14 тексти слід вважати адресованими чоловікам і дружинам.

Інше часте заперечення цієї думки щодо жінок-пасторів / проповідників стосується Міріям, Девори, Хулди, Прискили, Фиви тощо – жінок, які займали лідерське положення у Біблії. Це заперечення не враховує деяких важливих факторів. Стосовно Девори – вона була єдиною суддею-жінкою серед 13 суддів-мужчин. Хулда була єдиною жінкою-пророчицею серед десятків пророків-чоловіків, згаданих у Біблії. А Міріям мала єдине відношення до керівництва через те, що була сестрою Мойсея й Аарона. Найбільш помітні жінки у часи царів були Аталія та Єзавель, яких важко назвати прикладами побожних жінок-лідерів.

У книзі Дії апостолів, розділ 18, Прискила та Акила зображені як вірні служителі Христа. Ім’я Прискили згадане, імовірно, для наголошення на тому, що вона була більш відомою у служінні, ніж її чоловік. Тим не менше, ніде не описано, щоб Прискила виконувала таке служіння, що суперечить текстам в 1 Тимофія 2:11-14. Прискила та Акила прийняли Аполлоса до свого дому й докладніше викладали йому Боже Слово (Дії 18:26).

У Посланні до римлян 16:1, Фива називається служителькою Церкви, а це означає, що вона не навчала у церкві. «Право навчати» належало «старшим», а не служителям чи дияконам (1 Тимофія 3:1-13; Тита 1:6-9). Старші / єпископи / диякони описані як «чоловіки однієї дружини», що «добре виховують дітей», «з усякою повагою». Крім того, у текстах 1 Тимофія 3:1-13 та Тита 1:6-9 стосовно старших / єпископів / дияконів застосовуються займенники лише чоловічого роду.

У межах текстів 1 Тимофія 2:11-14 «причина» цього твердження стає абсолютно зрозумілою. Текст 13 починається зі слова «бо», а далі йде пояснення текстів 11-12. Чому жінки не можуть повчати або володіти духовним авторитетом над мужчинами? Тому що «Адам був створений першим, а потім Єва. І не Адам спокусився, а жінка, будучи спокушена, потрапила в переступ». У цьому й полягає причина. Бог створив Адама першим, а потім – Єву, щоб вона була «помічницею» для Адама. Цей порядок творіння має універсальне застосування у сім’ї (Ефесян 5:22-33) та в Церкві. Той факт, що Єва була спокушена першою, також є поясненням, чому жінкам не слід служити пасторами або мати духовний авторитет над чоловіками. Дехто робить з цього висновок, що жінки не можуть навчати, бо вони легше спокушуються. Ця ідея спірна, адже якщо жінки справді легше спокушаються, то чому їм дозволяється навчати дітей (які також легко спокушуються) та інших жінок? У даному тексті цього не мається на увазі. Жінки не можуть повчати або мати духовний авторитет над чоловіками, тому що Єва була спокушена. У зв’язку з цим Бог дав чоловікам вищий авторитет у Церкві.

Жінки переважають у дарах гостинності, милосердя, навчання та допомоги. Значна частина служіння Церкви залежить від жінок. Жінкам у Церкві не заборонено публічно молитися або пророкувати (1 Коринтян 11:5), а лише мати духовний авторитет над чоловіками. Біблія ніде не забороняє жінкам використовувати дари Святого Духа (1 Коринтян 12 розділ), жінки, як і чоловіки, покликані служити іншим, виявляти плоди Духа (Галатів 5:22-23) і проголошувати Євангеліє загубленим душам (Матвія 28:18-20; Дії 1:8; 1 Петра 3:15).

Бог визначив, що лише чоловіки мають служити на посадах, які наділені духовним авторитетом у Церкві. Це не тому, що чоловіки є обов’язково кращими вчителями, і не тому, що жінки підлеглі їм чи менш розумні (це взагалі не стосується даного питання). Це просто шлях, яким Бог призначив функціонувати Церкві. Чоловіки повинні подавати приклад у духовному лідерстві – у їхньому житті і через їхні слова, а жінки мають відігравати менш авторитетну роль. Жінок закликається навчати інших жінок (Тита 2:3-5), Біблія не забороняє жінкам навчати дітей. Єдина діяльність, від якої жінки обмежені, це повчання або володіння духовним авторитетом над чоловіками. Це логічно стосується і служіння жінок пасторами / проповідниками. У будь-якому разі, це не применшує важливої ролі жінок, але швидше спрямовує їх на служіння тими дарами, якими Бог наділив їх.

Відповідь: Тема динозаврів у Біблії є частиною ширшої дискусії, що ведеться у християнській спільноті, щодо віку Землі, тлумаченні книги Буття та фізичних доказів, які ми знаходимо довкола. Ті, хто вірять у більший вік Землі, схильні погоджуватися з тим, що динозаври не згадуються в Біблії, оскільки за їхньою парадигмою, динозаври вимерли мільйони років до появлення першої людини на Землі. Люди, які писали Біблію, не могли бачити динозаврів.

Ті ж, хто вірять у менший вік Землі, погоджуються з тим, що Біблія згадує динозаврів, хоча, фактично, у ній не зустрічається слово «динозавр». Замість цього використовується древньоєврейське слово «таннійн», яке в наших Бібліях перекладене кількома різними шляхами; інколи, це – «морський звір», інколи – «змій». Найчастіше воно перекладається як «дракон». Виглядає, що «таннійн» був схожий на велетенську рептилію. Ці створіння у Старому Завіті згадуються близько тридцяти разів і зустрічаються як на суходолі, так і у воді.

Окрім згадок про цих гігантських рептилій, в Біблії описуються кілька створінь у такий спосіб, яким, як вважають деякі дослідники, автори могли змальовувати динозаврів. Про бегемота сказано, що він – наймогутніший з Божих створінь, гігант, чий хвіст схожий на кедр (Йова 40:15-17). Деякі вчені намагалися прирівнювати бегемота або до слона, або до гіпопотама. Їхні опоненти зазначають, що слони та гіпопотами мають доволі тонкі хвости, які ніяк не можна порівнювати з кедровим деревом. З іншого боку, такі динозаври як брахіозавр та диплодок мали величезні хвости, які легко підходять під таке порівняння.

Майже в кожній древній цивілізації трапляються зображення велетенських створінь, схожих на рептилій. Петрогліфи, артефакти та навіть маленькі глиняні статуетки, знайдені у Північній Америці, відтворюють сучасні зображення динозаврів. Наскельні рисунки Південної Америки зображують людей верхом на створіннях, схожих на диплодоків, і, що просто вражає, відтворюють знайомі нам зображення тварин, схожих на трицератопсів, птеродактилів та тиранозаврів. Римська мозаїка, керамічні вироби народів Майя та вавилонські стіни свідчать про захоплення людей різних культур і місцевостей цими створіннями. Цілком тверезі розповіді мандрівників, таких як Il Milione Марко Поло, змішуються з фантастичними розповідями про звірів, що охороняли незліченні скарби. Сьогодні продовжують з’являтися все нові знахідки, хоча зазвичай їх сприймають із крайнім скептицизмом.

На додаток до значної кількості антропологічних та історичних доказів співіснування людей і динозаврів, також існують інші фізичні свідчення, такі як скам’янілі сліди людей і динозаврів, знайдені поряд, у різних місцях Північної Америки та Центрально-Західної Азії.

Отже, чи згадуються динозаври в Біблії? Питання ще далеко не закрите. Все залежить від того, як тлумачити наявні докази і як дивитися на оточуючий світ. Ми – GotQuestions.org – підтримуємо концепцію меншого віку Землі і приймаємо, що динозаври та люди могли співіснувати. Ми віримо, що динозаври вимерли через деякий час після Потопу із-за поєднання драматичних змін у навколишньому середовищі та їх безжального винищення людьми аж до повного зникнення.

Відповідь: Жертвування десятини – це питання, з яким бореться чимало християн. У багатьох церквах десятині приділяється занадто велика увага. Водночас, немало християн відмовляється слідувати біблійній рекомендації щодо принесення пожертв Господу. Десятини і пожертви мають бути радістю та благословенням. Сумно, що сьогодні це рідко трапляється у церквах.

Десятина є старозавітною постановою. Вона була вимогою закону, згідно з яким усі ізраїльтяни мали приносити у скинію / храм 10 відсотків з усього заробленого та вирощеного ними (Левит 27:30; Числа 18:26; Повторення Закону 14:24; 2 Хронік 31:5). Дехто розглядає десятину як засіб оподаткування з метою забезпечення потреб священиків та левітів у старозавітні часи. Проте в Новому Завіті ми не знаходимо наказів чи навіть рекомендацій, щоб християни дотримувалися системи десятин. Павло зазначає, що віруючим слід відкладати частку їхнього доходу задля підтримки Церкви (1 Коринтян 16:1-2).

Окрім того, у Новому Завіті ніде не визначається конкретний процент, який слід відділяти з прибутків, а лише говориться, що людині слід жертвувати те, «що може дати» (1 Коринтян 16:2). По суті, християнська Церква запозичила цифру 10% зі старозавітної десятини і встановила її, як «рекомендований мінімум» пожертв для християн. Тим не менше, християни не повинні почувати себе зобов’язаними завжди віддавати десятину. Вони мають жертвувати стільки, скільки дозволяють їм можливості – «те, що може дати». Інколи це означає жертвувати більше за десятину, в інших випадках може бути менше. Все залежить від можливостей християнина та потреб Церкви. Кожному християнинові слід ревно молитися та шукати Божого керівництва у тому, яким чином і/або скільки жертвувати (Якова 1:5). «Кожний хай дає за велінням серця, а не з жалем чи з примусу, адже Бог любить того, хто дає з радістю» (2 Коринтян 9:7).

Відповідь: Старозавітній закон наказував ізраїльтянам: «І не зробите на тілі своїм нарізу за душу померлого, і не зробите собі наколеного напису. Я – Господь!» (Левит 19:28). Отже, хоча віруючі сьогодні і не перебувають під старозавітним законом (Римлян 10:4; Галатів 3:23-25; Ефесян 2:15), той факт, що існувала заборона проти тату, вартий нашої уваги. Новий Завіт нічого не говорить про те, чи може віруючий робити татуювання, чи ні.

Для перевірки щодо татуювання і пірсингу необхідно визначити, чи можемо ми щиро, з чистою совістю просити Бога поблагословити і використати наші дії для Його власних цілей. «Отже, коли їсте, коли п’єте чи щось інше робите, все робіть на славу Божу» (1 Коринтян 10:31). Біблія не забороняє татуювання або пірсинг, але також не дає жодної підстави вірити, нібито Бог хоче, щоб ми робили татуювання чи пірсинг.

Іншим моментом є скромність. Біблія радить нам одягатися скромно (1 Тимофія 2:9). Одним аспектом стриманості в одязі є покриття ним усього, що має бути покрите. Тим не менше, важливим значенням скромності є також непривертання уваги до себе. Люди одягаються скромно, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Татуювання та пірсинг однозначно привертають увагу. Таким чином, у цьому значенні татуювання та пірсинг не відповідають вимогам щодо скромності.

Ще одним важливим принципом стосовно тих питань, яких Біблія не торкається конкретно, є наступне – якщо існує найменший сумнів у тому, що наші дії задовольняють Бога, краще відмовитись від них. «А все, що не з віри, – гріх» (Римлян 14:23). Нам слід пам’ятати, що наші тіла, як і душі, були викуплені Богом і належать Йому. Хоча текст 1 Коринтян 6:19-20 не стосується безпосередньо татуювання та пірсингу, він проголошує фундаментальний принцип: «Хіба ви не знаєте, що ваші тіла – то храм Святого Духа, Який є у вас і Якого ви маєте від Бога, і що ви не належите самим собі? Бо ви викуплені за ціну. Отож прославляйте Бога у вашому тілі та у вашому дусі, що належать Богові». Ця велика істина прямо стосується того, що ми робимо з нашими тілами. Якщо наші тіла належать Богові, то нам потрібно бути певними, що ми маємо Його чіткий «дозвіл» перед тим, як «позначати» його татуюванням чи пірсингом.

Відповідь: На запитання, що відбувається після смерті, відповісти доволі складно. У Біблії не написано однозначно, коли людина остаточно потрапляє у призначене для неї місце. Але Біблія повідомляє нам, що після моменту смерті людина відходить у рай чи пекло – в залежності від того, чи прийняла вона Христа як свого Спасителя. Для праведних смерть – це безтілесне існування у присутності Господа (2 Коринтян 5:6-8; Филип’ян 1:23). Грішників же після смерті очікує безкінечне покарання у пеклі (Луки 16:22-23).

Не зовсім ясно те, що відбувається після смерті. Об’явлення 20:11-15 описує, що всі ті, хто в пеклі, були кинуті у вогняне озеро. А розділи 21-22 книги Об’явлення описують Нове Небо і Нову Землю. Таким чином, виходить, що після смерті людина перебуває у «тимчасовому» раю або ж пеклі. Вічна участь людини не змінюється, але змінюється точне «місцезнаходження» людини. У певний момент після смерті віруючі будуть відправлені на Нове Небо і Нову Землю (Об’явлення 21:1). Водночас, невіруючі у належний час будуть кинуті в озеро вогняне (Об’явлення 20:11-15). Це остаточна, вічна участь усіх людей, яка повністю основана на тому, чи вірила людина, що лише Ісус Христос спасає її від гріхів.

Відповідь: Азартні ігри можна визначити як «ризикування грошима у спробі примножити їх за допомогою випадку». Біблія не засуджує конкретно азартні ігри, парі чи лотереї. Тим не менше, вона застерігає нас від любові до грошей (1 Тимофія 6:10; Євреїв 13:5). Святе Письмо також закликає не прагнути швидкого збагачення (Приповісті 13:11; 23:5; Еклезіаст 5:10). А азартні ігри якраз і зосереджені на любові до грошей та, без сумніву, зваблюють людей обіцянкою швидкого та легкого збагачення.

Що поганого в азартних іграх? Азартні ігри – складна тема, адже якщо ними не зловживати, то це буде просто трата грошей, але не обов’язково – гріх. Люди даремно витрачають гроші на різноманітні види діяльності. У такому разі, азартні ігри – не більша трата грошей, ніж перегляд кінофільму (у більшості випадків), споживання непомірно дорогої їжі або ж придбання непотрібних речей. Водночас, той факт, що гроші даремно витрачаються на інші цілі, не виправдовує азартних ігор. Гроші не повинні витрачатися даремно взагалі. Надлишкові кошти слід зберігати для майбутніх потреб, або ж жертвувати на Господню роботу.

Азартні ігри в Біблії: Хоча в Біблії конкретно й не зустрічаються азартні ігри, на її сторінках згадується покладання на волю випадку. Наприклад, левити кидали жереб, щоб обрати між жертовними козлами. Ісус Навин кидав жереб, аби визначити наділи землі між різними племенами ізраїльтян. Неємія вдавався до цього, щоб визначити, хто буде жити за стінами Єрусалиму, а хто – ні. Апостоли кидали жереб для визначення заміни Юді. Тим не менше, у книзі Приповісток 16:33 сказано: «За пазуху жереб вкладається, та ввесь його вирок – від Господа». Ніде в Біблії азартні ігри або гра на «випадок» не використовуються для розваги і не подаються як приклад для наслідування послідовниками Бога.

Казино та лотереї: У казино застосовуються різноманітні маркетингові схеми, щоби підштовхнути азартного гравця до ризику якомога більшою сумою грошей. Вони часто пропонують недорогі або навіть безкоштовні алкогольні напитки, що часто призводить до сп’яніння, а отже, і до зниження здатності приймати зважені рішення. Все в казино бездоганно оснащене, щоб збирати великі суми грошей і нічого не повертати нічого, окрім швидкоминучих та порожніх задоволень. Інколи організатори лотерей переконують, що це добрий спосіб фінансувати освітні і/або соціальні програми. Тим не менше, дослідження показують, що в лотереях, зазвичай, беруть участь ті, хто найменше в змозі витрачати гроші на лотерейні квитки. Принада «швидкого збагачення» є занадто великою для тих, хто перебуває у скрутному становищі, а шанси виграти нескінченно малі, що призводить до руйнування багатьох людських життів.

Чому лотерейні виграші неприємні Богові: Багато людей стверджують, що вони грають у лотереї чи азартні ігри, щоб мати можливість жертвувати на Церкву або на якусь іншу добру справу. Хоча це може бути добрим мотивом, насправді надзвичайно мало людей використовують на благі цілі виграші в азартних іграх. Дослідження свідчать, що через кілька років після виграшу джек-поту значна більшість переможців перебуває навіть у гіршому фінансовому положенні, ніж до того. І лише мізерна кількість, якщо такі взагалі існують, дає гроші на добру справу. Більше того, Богові не потрібні наші гроші, щоб фінансувати Свою місію у світі. У Приповістях 13:11 написано: «Багатство, заскоро здобуте, – поменшується, хто ж збирає помалу – примножує». Бог – володар світу, і Він може забезпечити всі потреби Церкви чесними методами. Чи буде Бог прославлений, отримуючи пожертви від продажу наркотиків або пограбування банку? Так само Бог не хоче і не потребує грошей, «украдених» у збіднілих через спокусу збагачення людей.

Текст 1 Тимофія 6:10 повідомляє нам: «Бо коренем усього зла є грошолюбство, віддавшись якому деякі ухилилися від віри й самі наштовхнулися на великі страждання». У Посланні до Євреїв 13:5 проголошується: «У поведінці будьте не грошолюбні, задоволені тим, що маєте. Бо Він сказав: Я тебе не покину і не відступлю від тебе!». Матвія 6:24 зазначає: «Ніхто не може двом панам служити: тож або одного зненавидить, а другого любитиме, або одного буде триматися, а іншого знехтує. Не можете служити Богові й мамоні».

Відповідь: Разом з усіма іншими видами сексуальної аморальності, дошлюбні статеві стосунки неодноразово засуджується у Святому Письмі (Дії 15:20; Римлян 1:29; 1 Коринтян 5:1; 6:13,18; 7:2; 10:8; 2 Коринтян 12:21; Галатів 5:19; Ефесян 5:3; Колосян 3:5; 1 Солунян 4:3; Юди 7). Біблія закликає утримуватися від статевих стосунків до шлюбу. Дошлюбні статеві взаємини такі ж неприйнятні, як перелюб та інші форми статевої аморальності, бо вони полягають у стосунках поза шлюбом. Секс між чоловіком та дружиною є єдиною затвердженою Богом формою статевих відносин (Євреїв 13:4).

Дошлюбні статеві стосунки стали такими звичними з багатьох причин. Занадто часто ми зосереджуємося на аспекті «задоволення» від сексу, не враховуючи аспект «відтворення». Справді, секс має приносити задоволення, адже Бог це задумав таким чином. Він бажає, щоб мужчини й жінки насолоджувалися сексуальним актом (у межах шлюбу). Тим не менше, першочерговою ціллю сексу є не задоволення, а розмноження. Бог забороняє дошлюбний секс не для того, щоби позбавити нас задоволення, але щоб захистити нас від небажаних вагітностей, від народження не планованих і не очікуваних дітей. Уявіть, наскільки кращим був би наш світ, якби люди слідували Божому задуму щодо сексу – менше венеричних захворювань, менше одиноких матерів, менше небажаних вагітностей, менше абортів тощо. Єдиною Божою настановою стосовно дошлюбних статевих стосунків є утримання. Утримання рятує життя, захищає дітей, дає належну цінність сексуальним стосункам і, що найважливіше, вшановує Бога.

Відповідь: Перший випадок говоріння іншими мовами мав місце у День П’ятидесятниці і він записаний у книзі Дії Апостолів 2:1-4. Апостоли вийшли і ділилися євангельською вісткою з людьми, промовляючи до них на їхніх власних мовах: «…чуємо, як вони говорять нашими мовами про Божу велич!» (Дії 2:11). Таким чином, дар мов – це здатність людини розмовляти невідомою їй мовою, з метою служіння тим, для кого ця мова є рідною. У 12-14 розділах 1 Послання до Коринтян, де Павло розглядає чудесні дари Духа, він коментує: «Тепер же, брати, коли прийду до вас і буду говорити мовами, то яку користь вам принесу, якщо не говоритиму вам або відкриттям, або знанням, або пророцтвом, або повчанням?» (1 Коринтян 14:6). За словами апостола Павла та згідно з випадком, описаним у книзі Дії Апостолів, говоріння мовами цінне для тих, хто чує Божу вістку на своїй власній мові, але воно не несе жодної користі всім іншим, якщо не буде перекладене.

Особа, що володіє даром перекладу мов (1 Коринтян 12:30), може розуміти, що говорить людина, навіть не знаючи її мови. Такий «перекладач» тоді зможе передавати вістку мовця всім іншим, щоб і вони могли зрозуміти. «Той, хто говорить мовами, хай молиться, щоб умів пояснити» (1 Коринтян 14:13). Підсумок Павла стосовно неперекладених мов переконливий: «Але в Церкві волію п’ять слів сказати своїм розумом, ніж десятки тисяч слів незрозумілою мовою» (1 Коринтян 14:19).

Чи існує дар мов сьогодні? У 1 Коринтян 13:8 згадується, що дар мов зникає, хоча це пов’язується з приходом «досконалого» (1 Коринтян 13:10). Дехто посилається на такі тексти, як Ісаї 28:11 та Йоіла 3:1-2, як на доказ, що говоріння мовами буде ознакою близького Божого суду. 1 Коринтян 14:22 описує дар мов, як «знак для невірних». Згідно з цим аргументом, дар мов був попередженням для юдеїв, що Бог збирався судити Ізраїль за відкинення Ісуса Христа як Месії. Таким чином, коли Бог насправді судив Ізраїль (зі зруйнуванням Єрусалиму римськими військами у 70 р. н.е.), призначення дару мов мало б на цьому припинитися. Хоча ця точка зору припустима, виконання першочергової мети дару мов не означає його обов’язково зникнення. Святе Письмо не стверджує, що дар мов зник остаточно.

Водночас, якби дар мов існував у Церкві сьогодні, він мав би втілюватися згідно з Божим Словом. Це мала би бути реальна та зрозуміла мова (1 Коринтян 14:10). Його метою було би передання Божественної Вістки людям, що говорять іншими мовами (Дії 2:6-12). І він би відповідав Божій вказівці, переданій через апостола Павла: «Якщо хто говорить мовою, говоріть по двоє, або найбільше по троє, і то по черзі, а один нехай пояснює. Якщо ж не буде того, хто пояснює, нехай у Церкві мовчить, а говорить собі та Богові» (1 Коринтян 14:10). Це явище також мало б відповідати словам із 1 Коринтян 14:33: «Тому що Бог не є Богом безладдя, але миру. Як і по всіх святих Церквах».

Без сумніву, Бог може дати людині дар мов, щоб уможливити її спілкуватися з особою, що говорить іншою мовою. Святий Дух – найвищий авторитет у розподілі духовних дарів (1 Коринтян 12:11). Лише уявіть, наскільки би продуктивнішим могло стати служіння місіонерів, якби вони могли не відвідувати мовні курси, а відразу розмовляти з людьми їхньою власною мовою. Тим не менше, виглядає, що Бог не робить цього. Очевидно, що дар мов сьогодні не зустрічається у тій формі, в якій він був у новозавітні часи, незважаючи на його надзвичайну користь. Таким чином, значна більшість віруючих, які стверджують, що володіють даром мов, не виконують цього згідно з вищенаведеними біблійними вказівками. Ці факти приводять до висновку, що дар мов зник, або, в крайньому разі, рідко трапляється у Божому плані для сучасної Церкви.

Ті, що вірять у дар мов як «мову молитви» для власного «збудування», основуються на 1 Коринтян 14:4 і/або 14:28: «Хто говорить мовами, той збудовує себе, а хто пророкує, той збудовує Церкву». В межах 14 розділу Павло наголошує на необхідності перекладу мов (див. 14:5-12). Іншими словами, в 4-му тексті Павло має на увазі наступне: «Якщо ви говорите іншими мовами без перекладу, то збудовуєте лише себе, виглядаючи більш духовними в очах оточуючих. Якщо ж ви говорите іншими мовами, і вони перекладаються, то ви збудовуєте всіх». У Новому Завіті ніде не подаються конкретні інструкції щодо «молитви мовами». Тут також не описується призначення такої молитви і не згадуються конкретні особи, що «молиться мовами». Більше того, якщо «молитва мовами» призначена для власного збудування, то чи буде це справедливо щодо тих, хто не володіє даром мов, і таким чином, не в стані збудовувати себе? Адже 1 Коринтян 12:29-30 чітко повідомляє, що не кожен може мати дар мов.

Запитання пастору

Тут Ви можете задати питання пастору Григорію Андрійовичу. Відповідь очікуйте найближчим часом нижче або на вашу електронну адресу.

Відповідь: Говорячи про любов між хлопцем і дівчиною, і про те, чи може ця любов бути сильнішою або слабшою, давайте дамо в першу чергу відповідь на запитання: «А що ж таке любов?» Сьогодні про неї багато говорять і пишуть, але на жаль її дуже мало між людьми, друзями і тим паче в сім’ї. Часто любов’ю називають симпатії, закоханість, вподобання, навіть інтимні стосунки. Але справжня суть слова любов полягає дещо в іншому. Одне із визначень любові говорить про посвячення себе інтересам або істинному благу іншій людині (Рим.15:1-3; 1ІВ.3:16).
В ідеальному варіанті, ціль зустрічей хлопця з дівчиною, полягає в тому, щоб краще познайомитись один з одним, побачити позитивні чи негативні сторони характеру, перевірити свої почуття і вже на основі цього робити певний висновок. Тому про справжню любов говорити ще зарано. Але це не означає що її не повинно бути. Звичайно почуття, які ми зазвичай називаємо любов’ю, спонукують молодих людей до цих відносин. Зрозуміло, що така любов може бути як поверхневою, так і набагато серйознішою, глибшою. Тому хлопець і дівчина повинні бути дуже обережними і уважними як до себе так і до протилежної статі, щоб не переплутати закоханість з любов’ю, чи можливо з іншими мотивами, які спонукують до подібних зустрічей.
Чи може така любов бути подібною до Божої?
Божа любов (агапе) – це жертвенна любов. Бог-Отець віддав Сина Свого в жертву за гріх кожного з нас. Ісус Христос не пожалів Себе, але зійшов на хрест, щоб спасти нас від вічної загибелі.
В Біблії дуже мало говориться про любов хлопця до дівчини. В книзі Пісня над Піснями оспівуються прекрасні почуття молодого царя Соломонона до Суламіти. Такі почуття більше нагадують любов ерос чи філіо ніж агапе. Але Біблія значно більше звертає увагу на ті взаємовідносини, які повинні бути між чоловіком і дружиною. Необхідно, щоб ці стосунки будувались на взаємній повазі і любові. Прочитайте послання до єфесян 5:22-33. Ви побачите, що апостол Павло спонукує чоловіків любити своїх дружин так, як Христос любить Свою Церкву, а Він віддав самого Себе за неї. Тому любов чоловіка до своєї дружини повинна бути жертвенною, подібною до Божої.
Пастор Г.Пастушак

[contact-form-7 id="1337"]